Походження Московського патріархату
та
роль Російської Православної Церкви у нищенні Української Церкви
й розділенні України
Які причини того, що українці на відміну від інших народів світу, до сьогодні, залишаються розділеними національно і церковно?
Поява Української Церки та Київської митрополії
• Українська Церква успадкувала духовно-церковну спадщину Скіфської єпархії, яка діяла з-поміж перших єпархій у світі на теренах нашої прабатьківської держави Скіфії-Русі-України в ІІ – середині ІХ ст.ст.
Андрій Первозванний був офіційно проголошений апостолом українським на Київському церковному Соборі 1621 р.
• В 33–70 рр. І ст. Українська Церква дістала апостольське благословення від першого з учнів Спасителя нашого Ісуса Христа, апостола українського Андрія Первозваного.
• У 862 році за правління блаженного князя Київського Оскольда з династії Кия та святителя Фотія, Патріарха Константинопольського, було створено Руську (Українську) Церкву з центром Митрополії в Києві. Київські митрополити мали титул – Митрополит Київський і всієї Русі.
Самопереселення митрополита Київського до Москви
‒ В 1299-1300 годах митрополит Максим, как сказано в летописи, «не стерпев насилия татарского, вместе с клиром перебрался во Владимир-на-Клязьме».
Тогда еще не в Москву.
А потом, Успенский собор в московском Кремле был перестроен, и лица с титулом Киевского митрополита переехали туда (в Москву).
Попри все він залишався Митрополитом Київським а не моськовським!
Самовисвячення московського митрополита у 1448 році
• У 1448 році, порушуючи святі церковні канони за наказом московського князька Василя ІІ, підлеглого хану Золотої Орди, в Москві було самовисвячено «митрополита» Іоана.
Цей московський самосвят був обраний і висвячений московськими розкольниками, що відкололися від древньої канонічної Української (Руської) Церкви, а отже, від усієї повноти Вселенської Церкви Христової.
Самочинно проголошена Московська Церква та її самосвятці в "єпископських" і "духовних" санах не були визнані жодною Помісною Церквою впродовж 141 року (1448–1589).
Висвята Митрополита Київського у 1458 році
• У 1458 році Константинопольський Патріарх висвятив нового митрополита Григорія ІІ для Української Церкви та Української (Руської) Держави з титулом – Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі.
Московія та самосвяти Московської Церкви були визнані розкольниками і 141 рік залишилися поза Вселенською Церквою Христовою та не визнавалися жодною Помісною Церквою.
Поява патріархії на Москві
• За часи правління в Московії князя Бориса Годунова до Москви було запрошено Константинопольського Патріарха Ієремію ІІ Траноса, де він фактично потрапив у полон. У Москві його насильно утримували до того часу, доки він не погодився висвятити Московського патріарха.
З примусу та під загрозою фізичного знищення, а також в обмін на свободу і дорогі подарунки Константинопольський Патріарх був вимушений у 1589 році висвятити для Московської Церкви патріарха.
Так шляхом обману, погроз, насильства та підкупу Московська Церква, після перебування 141 рік у розколі та маючи самосвятців серед своїх "архієреїв" і "духовенства" (1448–1589), здобула статус Московського патріархату, що, згідно з церковними канонами, вважається святотацтвом.
При цьому Московська патріархія не була наділена правами церковно-духовної опіки над Україною й Українською Церквою, бо Матір’ю-Церквою для України й українських православних і надалі канонічно залишалася та залишається по сьогодні Константинопольська Православна Церква на чолі зі Вселенським Патріархом.
Знищення київської митрополії
• У 1721 році московський цар Петро І, який проголосив створення Російської імперії та, зокрема, окупував значну частину України, порушуючи святі канони Вселенської Церкви Христової, самочинно ліквідував Патріаршество Московської Церкви. Підпорядкував її управління безпосередньо російським імператорам та імператрицям (1721–1917).
А також, як чужоземний окупант, знищив Українську Церкву (1721–1917), перетворивши Київську Митрополію у звичайну єпархію Російської Православної Церкви.
Такі дії московської імперської влади та керівництва Московської Церкви щодо нищення Української Церкви були і є неканонічними, безбожними та ніколи не визнавалися Константинопольською Православною Церквою – Матір’ю-Церквою для України, а також Українською Автокефальною Православною Церквою.
УАПЦ постає знов
• Канонічно-правове відродження прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви після нищення Московією протягом 1721–1917 рр. розпочалось у період розпаду Російської та Австро-Угорської імперій (відповідно, 1917 та 1918 рр.), за часів відновлення історичної української державності, Української Народної Республіки (1918–1921) і правління Гетьмана України Павла Скоропадського в 1918 році. 1 січня 1919 року Директорія Української Народної Республіки проголосила Закон України про Автокефалію Української Церкви. 5 травня 1920 року в Києві, на площі Святої Софії, за участі чинних, канонічно висвячених єпископів, православного духовенства та мирян, а також представників української державної влади було офіційно проголошено відродження майже 2000-літньої прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви.
• 14–30 жовтня 1921 року відбувся Всеукраїнський Помісний Православний Собор, який ухвалив рішення про підтвердження проголошеного відродження 5 травня 1920 року Української Автокефальної Православної Церкви, затвердив Статут УАПЦ, підтвердив вірність святим канонам Вселенської Православної Церкви, проголосив відновлення соборноправності у церковному житті, а також, діючи в умовах війни (на той час комуністично-радянська Московія проводила широкомасштабну окупаційну війну проти України), за прикладом Олександрійської Церкви, обрав керівні органи Церкви.
• У період із 1921 по 1937 рр. після окупації Української Народної Республіки московським комуністично-радянським режимом та насильницького включення основної частини українських земель до складу СРСР відроджена прабатьківська Українська Автокефальна Православна Церква була піддана черговим гонінням із боку нової безбожної комуністичної влади та фізично знищена (розстріляна), а відтак і заборонена.
• У 1942–1944 рр. Польська Православна Церква (колишня частина Української Церкви, що дістала в 1924 році автокефалію від Константинопольської Православної Церкви на теренах Польської Республіки), з благословення Вселенського Патріарха, канонічно висвятила (відновила) для відродженої Української Автокефальної Православної Церкви новий єпископат, канонічна спадковість якого зберігається в УАПЦ по сьогодні.
• У період із 1945 по 1990 рр. відроджена і канонічна прабатьківська Українська Автокефальна Православна Церква знову була піддана репресіям і забороні з боку московського комуністично-радянського імперського режиму СРСР, що дозволив під своїм контролем діяльність тільки Російської Православної Церкви, реанімованої у 1943 році комуністичним вождем Йосипом Сталіним і КПРС. Натомість Російська Православна Церква проголосила лояльність до безбожного московського комуністично-радянського режиму, підтримувала його діяльність, прославляла комуністичних вождів і катів українського народу, замовчувала переслідування віруючих та нищення церков, монастирів у СРСР на міжнародному рівні, а керівництво (єпископат) Московського патріархату безпосередньо співпрацювало з Комуністичною партією Радянського Союзу, Комітетом державної безпеки СРСР та виконувало їхні доручення.
• Щодо православних єпархій та парафій на Закарпатті, то у різні часи (ІІ ст. – 1920) вони належали до історично прабатьківської Української (Руської) Церкви та її підрозділів у складі Вселенського Патріархату, за винятком окремих історичних періодів, зокрема з 1920 по 1944 рр. – у складі Сербського патріархату. У період з 1733 по 1918 рр. Православна Церква на Закарпатті була піддана політичним репресіям та забороні з боку Австро-Угорської імперії (особливо починаючи від імператриці Марії Терезії) та Угорського королівства за активної участі Римо-Католицької Церкви та її підрозділу – Греко-Католицької Церкви (зокрема Мукачівської греко-католицької єпархії).
• До складу Російської Православної Церкви православні єпархії та парафії на Закарпатті вперше були "добровільно-примусово" приєднані після жовтня 1944 року, коли Закарпаття було визволено від угорської окупації та німецько-фашистських військ у роки Другої світової війни, та возз'єднано з Україною у складі комуністично-радянського СРСР. Натомість інші Церкви на Закарпатті, зокрема й Українська Автокефальна Православна Церква, московським комуністично-радянським режимом були заборонені, а десятки православних священиків, монахів були вбиті та позбавлені волі. До 1944/1949 рр. православні єпархії та парафії на Закарпатті ніколи майже за 2000-літню історію Української Церкви не належали і не входили до складу Російської Православної Церкви (Московського патріархату).
Справи сьогоденні
• Із 1945 р. й по сьогодні Українська Автокефальна Православна Церква діяла і діє в США, діаспорі та Канаді, зберігаючи єпископську спадковість від канонічної висвяти Польською Православною Церквою в 1942–1944 рр. На сьогодні УАПЦ у США та діаспорі, а також УАПЦ Канади є у складі Вселенського Патріархату і визнаються всіма Помісними Церквами у світі (навіть Московським патріархатом).
• 5–6 червня 1990 року в Києві в часи новітнього етапу боротьби за відновлення історичної державної незалежності України відбувся Всеукраїнський Помісний Православний Собор, на якому було проголошено чергове відродження діяльності майже 2000-літньої прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, обрано першого Патріарха Київського і всієї України, Предстоятеля УАПЦ Святійшого Мстислава Скрипника (який одночасно був і Першоієрархом УАПЦ у США та діаспорі). Саме 5–6 червня 1990 року Українською Автокефальною Православною Церквою було вперше проголошено й утверджено Київський патріархат в Україні (скорочена назва УАПЦ – Київський патріархат). Участь у Соборі взяли канонічно висвячені та чинні 7 єпископів, один архімандрит, 247 священиків, 5 дияконів і 287 мирян.
• 2 жовтня 1990 року Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР офіційно зареєструвала Статут відродженої прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви.
• У 1990 році також було відроджено діяльність прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви і на Закарпатті та створено єпархію УАПЦ на чолі з єпископом Ужгородським і Виноградівським. 3 червня 2015 року рішенням Архієрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви на території Закарпатської області створено дві єпархії – Карпатську та Закарпатську єпархії УАПЦ, які, відповідно, очолюють єпископи Мукачівський і Карпатський та Ужгородський і Закарпатський.
• 16 листопада 1990 року в Києві під головуванням Святійшого Мстислава Скрипника, Патріарха Київського і всієї України, Предстоятеля УАПЦ, відбувся спільний Архієрейський Собор, участь у якому взяли всі чинні єпископи УАПЦ в Україні, УАПЦ у США та діаспорі. На цьому Архієрейському Соборі було проголошено єдність усієї повноти відродженої, майже 2000-літньої прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви у світі. Архієрейський Собор утворив єдиний Священний Архієрейський Собор УАПЦ, до якого ввійшли 14 єпископів. Серед учасників цього Собору був і нинішній архієрей УАПЦ в Україні – Високопреосвященнійший Андрій Абрамчук, митрополит Галицький, керуючий Івано-Франківською єпархією УАПЦ.
• 18 листопада 1990 року в святому Софійському соборі м. Києва відбулась інтронізація першого Патріарха Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви Святійшого Мстислава Скрипника.
• Із червня 1992 по червень 1995 рр., за правління комуніста (головного комуністичного ідеолога і богоборця в Україні, який перебував на ідеологічній роботі в КПУ – КПРС з 1960 по 1991 рр.) президента Леоніда Кравчука (1990–1994), Українську Автокефальну Православну Церкву було піддано черговому переслідуванню та спробі заборонити. В липні 1992 року, порушуючи Конституцію України, чинне законодавство держави і без згоди керівних органів УАПЦ, її Статут посткомуністичним режимом Леоніда Кравчука було незаконно знято з державної реєстрації та заблоковано повноцінну діяльність Церкви і, зокрема, внаслідок таких дій тимчасово призупинено її визнання на рівні Вселенського Патріархату. Державну реєстрацію Статуту Української Автокефальної Православної Церкви було відновлено тільки в червні 1995 року, після того як Леонід Кравчук програв перевибори на пост Президента України.
Висновки
Тож зрозуміло, що і на сьогодні відроджена прабатьківська, майже 2000-літня Українська Автокефальна Православна Церква, у складі якої діє канонічно висвячений єпископат, своєю діяльністю надзвичайно бентежить московські, промосковські та антиукраїнські сили, які блокують століттями подолання розділення української нації та, зокрема, українських православних. Саме відроджена прабатьківська Українська Автокефальна Православна Церква наразі піддається черговому шельмуванню з боку представників «лжерусского мира» та їхніх адептів в Україні, оскільки в Москві та Московському патріархаті добре знають і усвідомлюють, що саме УАПЦ є історичною, правдивою і канонічною Церквою українських православних, із надр якої свого часу (1448) відкололася й надалі постала сама Російська Православна Церква (1589). Нажаль, і сьогодні, ворожі щодо України, української нації і відродженої УАПЦ сили, зокрема з-поміж керівництва Російської Православної Церкви та її структурного підрозділу – УПЦ Московського патріархату, і надалі проводять промосковську імперську політику і з політичних міркувань усіма силами, а найперше – відвертою брехнею, протидіють утвердженню єдиної Помісної Автокефальної Української Православної Церкви в Україні. Бо недруги та загарбники Української Держави добре усвідомлюють, що церковна й духовна єдність українців є запорукою національної і державної єдності, а отже, могутності й сили України.
Відповідно, як не прикро про це говорити, але на сьогодні, коли Україна відновила свою історичну, багатовікову державність і національну незалежність, свою майже 2000-літню прабатьківську Українську Автокефальну Православну Церкву та веде важку війну з московсько-путінськими окупантами, ми знову, як і раніше, є свідками того, як новітній московський тоталітарний імперський режим використовує одержавлену Російську Православну Церкву (очільник – Патріарх Кирило Гундяєв) та її структурний підрозділ – УПЦ Московського патріархату (очільки–митрополити Онуфрій Березовський та Антоній Паканич) проти українців, Української Держави й Української Церкви, одурманюючи неправдою душі, серця і розум багатьох наших співвітчизників. Тож, не усвідомлюючи того, українські православні, духовенство і єпископи, які й надалі належать до лона Московського патріархату в Україні, порушуючи святі Заповіді Божі та церковні канони, на сьогодні є розкольниками, бо розділяють своїх близьких, свою українську націю, державу і прабатьківську Українську Церкву, діючи в інтересах чужинців та чужих (ворожих) держав. А чи може врятуватися душа людини, яка, догоджаючи неправдивим чужинцям, розділяє свою націю (рід) та зневажає своїх прабатьків, батьків, історію держави та прабатьківської Церкви? Напевно, що ні... Бо коли людина (свідомо чи ні) своїми неправдивими діями допомагає заздрісним і злим ворогам нищити та розділяти свою Українську Державу й уподібнюється до старозавітного Хама, який насміхався над наготою свого батька Ноя, то,мабуть, її душа приречена на тривалі й важкі блукання у темряві та в тенетах підступних ворогів, бо не чує вона голосу Отця нашого Небесного, який закликає всіх найперше – жити за Заповідями Божими, а отже у любові до своїхблизьких, своєї української нації, у відданості та вірності своїм, Богом даним нам Вітчизні Україні та Українській Церкві, у повазі до батьків, прабатьків та до історії свого народу.
При цьому не потрібно підміняти поняття віри Христової, збереження Православ'я та українських церковних традицій із насадженим нашому народу Московським ідолопоклонством, яке не має жодного стосунку до Вселенської Церкви Христової та спасіння душі. Сьогодні ще значна частина єпископату і духовенства УПЦ Московського патріархату будучи забобонно зазомбованою, перебуває у полоні самообману та московського одурманення, не знаючи правди ні з історії української нації, ні українського державного і церковного будівництва. Частина з них живе у страху і залежності від одержавленої Російської Православної Церкви та спецслужб Російської Федерації, але і це все минуще.
При цьому слід знати і пам'ятати, що протягом століть Московія (Московське царство, Російська імперія, СРСР, Російська Федерація) використовувала і використовує церковні структури Московського патріархату найперше з політичною метою розділення чужих держав і поневолення інших народів, зокрема й українців. Для цього Московія завжди намагалася нищити Помісні Церкви тих народів, які вона насильно підпорядкувала собі. Така важка доля московського поневолення протягом останніх 300 років випала і на українську націю, Українську Державу і Українську Церкву. Ця ж політика розділення української нації, Української Держави і Української Церкви проводиться московсько-путським режимом Російської Федерації за участі церковних структур Московського патріархату, зокрема і його підрозділу УПЦ МП, в Україні й сьогодні.
Відповідно до Святого Писання та церковних канонів, саме керівництво Російської Православної Церкви в Україні та її структурного підрозділу – УПЦ Московського патріархату (після упокоєння Блаженнійшого Володимира Сабодана, Митрополита Київського і всієї України), а також їхні адепти і послідовники на сьогодні є реальними розкольниками в українському суспільстві, серед українських православних та в цілому серед української нації, діючи з власної волі чи з примусу або несвідомо в інтересах московського агресора – московсько-путінського режиму Російської Федерації.
Але Божу волю не можна зупинити, і як не сьогодні, так завтра українські православні прозріють і подолають поміж собою розділення та об'єднавшись утвердять свою, майже 2000-літню прабатьківську єдину Помісну Автокефальну Українську Православну Церкву, бо цього вимагають Заповіді Божі, церковні канони, історична правда та цього чекає від нас Господь Бог!
Петро СКЕЛЯ
Джерело:
http://www.bogoslov.org.ua/dumki/690-pokhodzhennya-moskovskogo-patriarkhatu-ta-rol-rosijskoji-pravoslavnoji-tserkvi-u-nishchenni-ukrajinskoji-tserkvi-j-rozdilenni-ukrajini
Рубрикація та редагування САБ